Церква Св.Миколая м.Бучача

Газета “Експрес”.Підмінений Бог. Священик судиться з прихожанами




Священик, якого називають “бiзнесменом”, подав на прихожан до суду i просить за образу своєї честi — по тисячi з “душi”

...Релiгiйний конфлiкт — так називає суспiльство при­страстi, що вирують нинi в мiстечку на Тернопiльщинi. Конфлiкт у розпалi. У свiдки кличуть Всевишнього, кажуть: днi великоднi, грiх брехати.

Нi, тут немає мiжкон­фе­сiй­них суперечок за храм. Тут уже православнi не закидають, як колись, камiнням католицьких покiйникiв чи навпаки.

Тут, у старовинному мiстеч­ку на Тернопiльщинi, iнша вiйна: мiж  парафiянами та священиком. В епiцентрi подiй — золота чаша, подарована внуком графа Потоцького, i старовинна iкона Богородицi. Парафiяни кажуть, що священик пiдмiнив чашу, й iкона у храмi вже тепер висить чужа. Священик на те на парафiян подав до суду.

Громада подiлилася навпiл. Задiянi всi: прокуратура, мiлi­цiя, депутати, суди. У конфлiкт затягнутi мертвi та ненародженi.

Мiжпарафiянський спiр у Бучачi перетворився у най­страш­нiшу з релiгiйних воєн — вiйну, де нiвечать людську душу з iменем Бога на вустах. Вiйну, де серця сходять кров’ю вiд образ, де плачуть часто старi люди, а народжених несуть хрестити у “чужi” храми...

...Року 1610-го тут, на високiй горi, граф Потоцький з дружиною Марiєю, на вимоленому монахами мiсцi, заклали перший камiнь у фундамент. Так постав один iз найвеличнiших храмiв Бучача — храм Святого Миколая. Дверi церкви прикрашає шлюбний герб Потоцьких-Могилiв. Церква є пам’яткою архiтектури й охороняється законом. Саме у цiй церквi найдобрiшого зi святих нинi ворожнеча.

— З чого почався конфлiкт? Чому? 18 рокiв у вас же було все спокiйно? — допитуюся у людей. Прихожани сидять на лавцi пiд порогом храму, бiля хреста. Храм зачинено. Отець Тарас Дручок, священик, який подав на своїх парафiян до зем­ного суду, служить у храмi Святого Миколая вже 18 рокiв, на зустрiч не прийшов. Кажуть, може не має часу.

— Спокiй був до отця Тараса. А за той час, як вiн тут служить, — вже не перший скандал. Йому важливий тiльки його бiзнес, — вiдповiдають.

Бiльшiсть iз моїх спiвроз­мовникiв у тому вiцi, коли у шафах вже складають новi речi, що зодягають тiльки раз у жит­тi i назавжди.

— Може, примиритися? — знову порушую мовчання.

— Панi, панi, я два тижнi тому сина схоронив. Як помирав вiн, то дуже просив мене, бiдний, аби священик з нашої церковки прийшов його висповiдати та причастити перед смертю. Прийшов я до отця, прошу, аби поїхав зi мною до лiкарнi в сусiднiй район i висповiдав мого сина, а священик менi каже, що не поїде, бо лiкарня не на його парафiї. Я так у сльозах i пiшов вiд нього, — слова Юрiя Винниченка, як рана вiдкрита. Ще 40 днiв не­має, як сина поховав.

— Не висповiдав? — бiля сер­ця коле так недобре. — Не висповiдав. Iнший священик спо­вiдав. Син тодi все зрозумiв.

Виявляється, що конфлiкт мiж священиком i людьми розпочався далеко не з вияснення пiдмiни та пропажi дорогих церковних речей.

“Геть, дияволе, з церкви!”

...“Отцi казали, що я — нiхто. Що взяли мене з болота. Казали: “Ми тебе пiдняли, ми тебе принизимо”. Звинувачували мене, що їду не з ними в машинi, а на велосипедi, що продаю пирiжки, якi мама пече, що збираю пляшки порожнi. Отець Вiктор у присутностi свого батька отця Тараса обi­звав мене гамняром”, — зi свiдчень у судi Романа Iванонь­кiва, вже також “колишнього” дяка, а нинi семiнариста духов­ної семiнарiї, що в Луцьку.

Власне, через оцього юнака, що дякував у храмах, пiдпо­ряд­ко­ваних отцю Тарасовi Дручку та його синовi отцю Вiк­торовi Друч­ку, i розпочалася внутрiшня вiйна у бучацькiй громадi.

Пiсля Рiздва громада попросила, аби дяк Роман, який був вибраний i касиром, вiдзвiтував парафiянам про грошi, як є у храмi.

— Люди вимагали вiд мене звiт, i я оголосив про стан коштiв. Це коляда — 19 тисяч 60 гривень i 50 євро, та 11 тисяч гривень i 500 доларiв — пожертв на церкву, — розповiдає колишнiй дяк храму Святого Миколая.

Того дня вiн також повiдомив громадi, що на сьогоднi у церковнiй касi залишилася лише тисяча 238 гривень, 290 євро та 45 фунтiв, а решту грошей отцi забрали на ремонт примi­щен­ня, де живуть. Також розповiв, що вони забрали грошi з каси, бо казали, що на ремонт храму Михаїла поклали свої. Це була сума — 23 тисячi гривень i 950 доларiв США.

Сьогоднi, у судi, Роман розповiдає про те, як через два днi пiсля того, як вiн розповiв громадi про грошi, отцi Вiктор i Тарас закликали його до храму та почали кричати: нащо виголошував суму на ремонт?

— Тодi отцi вимагали в мене довiдку вiд психiатра та з тубдиспансеру, казали, що я поганий дяк. На що я вiдповiв: “Люди кажуть, що я дяк вiд Бога, а священик — бiзнес­мен”. I вони розлютилися, бо це — правда.

Священик почав до мене кричати: “Геть, дияволе, з церк­ви! Геть, сатано, тобi вже диявол печатку поставив”, — дяка Романа зi служби священики звiльнили.

А ворожнеча серед прихожан тiльки посилилася. Громада почала вимагати не лише звiту про церковнi грошi. Люди хо­тiли побачити всi сакральнi речi їх церковки — золотi чашi, старовиннi iкони. Ставили вимоги до священика показати їм їхнє, дороге не за цiною, а пам’яттю поколiнь. Бо почали пiдозрювати, що старовиннi речi — пiдмiненi, а справжнi —проданi.

Вiдповiдi не було, конфлiкт загострювався...

“Ведуть жiнку, руки заломили...”

...Дверi храму замкнено. Служ­ба Божа буде у недiлю. Слухаю розповiдi стареньких прихожан, i хочеться затулити вуха, щоб не чути. Заплющити очi, аби повiрити, що це тiльки сон, недобрий сон.

— На Спаса стою бiля гробницi. Ведуть жiнку старшу, руки заломили. Ведуть не нашi хлопцi, а якiсь чужi, короткостриженi. Я до них: хлопцi, що ви робите? Чого ви жiнцi руки крутите? А отець Вiктор — до мене, i р-раз мене у груди кулаком. Я обiмлiв. Не вiрив, що так священик може зробити. А вiн другий раз вдарив, третiй. Я почав падати, мене люди на руки пiдхопили, — дiдусь сперся на палицю, сльози ллються невпинно. Не чує їх старенький, не втирає.

— А чого ж тiй старiй жiнцi у храмi руки заломлювали? — знову допитуюся.

— А то Олександрi Козак, за те, що не мовчить — все за чашi нашi допитується: де вони? “Чаша до святого Причастя — золота, з 1610 року, велика, тяж­ка, до кiлограма золота, по боках мала образки, вибитi у золотi, та чотири рубiновi ка­мiн­цi. Чаша золота з широким узором. Iкона Чудотворної Богородицi з XVI столiття подарована Марiєю Могилянкою, сестрою Петра Могили.

Срiбна лампада подарована правнуком Марiї Могилянки Миколою Потоцьким. Iкона отця Миколая XVII столiття, кивот срiб­ний, монстрацiя золота, пiд­свiчник XVII столiття...”, — неповний перелiк церковного майна, повернення якого громада домагається i вже звернулася до Генеральної прокуратури.

— Татари двiчi на Бучач нападали, нiмцi, москалi не знищили, 400 лiт берегли церковнi речi, при совiтах по льохах чашi ховали, а за останнi п’ять — сiм лiт не вберегли, — розповi­дають так зболено.

— А хiба немає чаш? — допитуюся.

— Є, але то не наша, то пiдмi­нена. Наша була важка, золота мала до кiлограма, а та, як бляха, i камiння не справ­жнє, а скельця дешевi, — показують свiтлини, де їхня чаша “справжня”, i де ось нова — “пiдмi­нена”.

— Я отця питаю: чого вiн людям не покаже нашi чашi й iкони, а вiн повернувся до мене спиною, каже до своїх: “Пiшли, я зi смiттям говорити не буду”. То я маю двi вищi освiти i для отця — смiття, а що говорити про iнших? Отак, як вмре хто, то отець питають: “Де труну купляли?” Якщо в нього — то вiн такий до-обрий. А якщо не в нього, то фиркне так i каже, що ховатиме за два днi, бо має iншi справи. Аякже: ми — смiт­тя, а вiн — бiзнесмен, — сердиться бабуся Олександра. Та сама, якiй “чужi стриженi хлоп­цi” заломлювали руки, виводячи стареньку з храму.

Старий Яремко схилився над палицею. Сльози, як весняний потiчок. Меркне золото чаш, подарованих церковцi дружиною графа Потоцького.

“I ви вiрите їм?”

...“Отець Тарас менi телефонує i каже: ваша жiнка проти мене виступає, за дяком йде? Дяк почорнiв вже, ваша жiнка почорнiє, а ви слабий, то спо­дiвайтеся на гiрше...”

...“Як Михайло Гулько помирав, то дуже просив, аби Роман, наш дяк, прийшов на його похорон. Михайло любив Романа, соловейком спiвочим називав. Вмер Михайло, Роман пiшов з тiлом попрощатися, а отець хреста йому не дав поцiлувати — вiдхилив”.

...“Старший брат Зеновiй вмлiв у церквi. Чую, як отець Тарас кричить: “То Урда винна — тягнiть її за волосся, тяг­нiть!”

..“Сатана ходить до церкви, диявол у церквi сидить”.

...“Я кажу: дiти, як знайдете мене в реанiмацiї чи трупарнi — то отця робота”.

...“Мiлiцiя приходила — страшила. З СБУ дзвонили, дiль­ничний викликав, питав, чого бунтую?”

...“Чорну книжку з жовтою лентою читав у церквi, прокльони до сьомого поколiння. Люди вклякли, руки зложили i молилися: “Господи, не слухай, прости”.

...“Вiн менi рану до смерті зробив: причастя не дав, вiд церк­ви вiдлучив...”

...“Отець питає: чи не боюся жити? Я йому кажу: “Нi. Менi — смерть, отче, а вам — тюрма”.

...“Наш старенький священик казав, що за одну нашу старовинну iкону ми можемо нову церковку збудувати. Де вони, нашi iкони?”

...Все змiшалося: золотi чашi, нецiлованi хрести, небiжчики, котрих не провели з рiдної церковцi у вiчну дорогу до Бога, пiдмiненi старовиннi iкони, прокльони, суди, заломленi руки i звернення до прокуратури, мiлiцiї, СБУ.

Приїздив Михайло Станкевич, мистецтвознавець. Сказав, що потрiбно робити експертизу, аби мати певнiсть, справжнi старовиннi iкони, золотi чашi чи це фальшивка. Мистецтвознавець каже, без експертизи не може говорити, але вiн сам ходив до цiєї церковки завжди, то деяких цiнних речей вже там нинi не бачить.

Все змiшалося у конфлiктi роздiленої навпiл громади, що перетворився на вiйну. Тут клянуться своїми дiтьми i закликають у свiдки Бога. Як iдуть на службу Божу, опускають очi додолу.

До отця Тараса Дручка телефоную вже вкотре. Не бере слухавки. Телефонують прихожани з обох сторiн. Не вiдповiдає.

Вечорiє. Йду “зi свитою” до церковцi на цвинтарi, де читає молитви отець Тарас. Отець iз дяком вже їдуть назустрiч автiв­кою. Проїхали, не зупинилися. Вже з редакцiї ще раз i ще раз набираю телефон отця Тараса. Врештi вiн таки взяв слухавку.

— Отче, чому ви не зупинилися? Ви ж бачили, що ми йдемо до вас?

— Менi пiдказали не давати коментарiв. Мене вже серце болить, до лiкарнi забирали з тиском 220 на 120.

— I їх болить, отче. I помирають вони, старi. Тому я й хочу, щоб ви розповiли: чому немає миру у вашiй церквi, чому люди плачуть?

— Казали вам, що отець вдарив?

— Казали.

— I ви вiрите їм?

— Я мушу слухати i чути всiх.

— А як ви думаєте, хто винен у конфлiктi? Тiльки скажiть чесно.

— Думаю, що чабан, який пасе отару. Але то моя приватна думка.

— Тодi я не маю про що з вами говорити. До побачення.

...Я не встигла запитати: чи є у храмi чашi та iкони, подарованi дружиною графа? Чи має отець власний бiзнес, чи це просто так собi наговорюють люди? Я не встигла запитати: чому болять серця i плачуть старi люди? Чому та дорога до Бога така важка?

Отець Тарас поклав слухавку.

Кривда перед Великоднем i далi житиме у душах людей.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,  газета  "Експрес"

http://www.expres.ua/main/2013/05/10/87030-pidminenyy-bog-svyashchenyk-sudytsya-pryhozhanamy



Создан 21 июн 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником